Блиск і бідність
документалiстики
Пройшов Другий
міжнародний фестиваль «Дні документального кіно про права людини».
Знаєте, чим він мені не подобається? Тим, що це кіно — не
наше!
Аліна СТРИЖАК
Глядачі Днів документального кіно про права людини —
переважно студенти кінофакультету, де на три групи — одна
відеокамера. Студенти, які на четвертому курсі не знають, як
знімається фільм, тим більше документальний. До них додається
трохи членів Спілки кінематографістів, трохи журналістів. Окремий
контингент — бабусі без місця проживання, які взяли запрошення у
Будинку кіно на всі шість днів і з 30 березня по 3 квітня мають де
погрітися. Оскільки фільми йдуть без перерви з десятої ранку до
дев'ятої вечора, то бомжам узагалі кайф. Недаремно мої сусіди по
кінозалі дійшли думки, що фестиваль — це великий радіоринок, де
серед ширвжитку можна знайти розкiшні речі, причому задарма.
Цьогорічні Дні показали чимало фільмів, які вже встигли
стати класикою. На жаль, їх зняли не ми, а поляки, італійці,
данці, американці etc.
Симптоматичним стало вже відкриття фестивалю. Крім
української прем'єри італійського фільму «Громадянин Берлусконі»,
презентували документальний фільм режисера Руслана Гончарова про
«Український вибір». Чесно кажучи, можна було подивитися тільки
його і не ходити на покази інших українських документальних
картин. Зйомка зірваного форуму «Нашої України» в Донецьку 31
жовтня 2003 року, вибори в Мукачевому, кадри прийому політреформи,
парламент періоду продовольчої та бензинової криз, документи
Криворіжсталі, майданна хроніка, аж до згортання наметів на
Хрещатику... «...не наважилися втручатися у перебіг усієї цієї
історії власними коментарями — у стрічці говорять лише
безпосередні учасники подій», — ніби вибачається Руслан Гончаров. Руслан не
знає, що на тлі інших українських фільмів, які, за винятком
кількох, усі про помаранчеву революцію, він виглядатиме просто
богом.
Як
на зло, в той день, коли презентували українську документалку, в
«Молодому театрі» святкувало своє 20-річчя «Бу-ба-бу». Мені й досі
шкода, що я на нього не потрапила. Бо в Будинку кіно довелося
разів двадцять у фіналі послухати «Разом нас багато», передивитися
вже й так сто разів бачені кадри — виступи Ющенка, Тимошенко,
Томенка, Майдан. Але цього разу — любительську, напівубиту зйомку.
Прикро, що фільм Валентина Васяновича «Проти сонця», який
взяв місяць тому на МКФ у Клермон-Феррані «Спеціальний приз журі»,
взагалі випав із програми. Так сталося, що із Синьої зали Будинку
кіно фестивальників попросила адміністрація будинку, а в Червоній
уже почалася прем'єра українського документального фільму
«Інакші». Фільм Максима Суркова «Інакші» — про дітей, хворих на
рідкісну хворобу — аутизм, був одним із небагатьох, які витягнули
на собі українську програму фестивалю. Відчувалося, що це робота,
виконана на замовлення нашого Мінкульту та LRT (Литовське
національне радіо й телебачення). Але щодо фільму «Проти сонця»,
такий розклад був, як мінімум, нечесний, тим більше що цю картину,
зняту минулого року, українські глядачі на великому екрані не
бачили ні разу.
Великий шмат фільмів «українського документального кіно» —
програми, зроблені для телеканалів. Сюди увібгали «Інквізицію
сьогодні» Володимира Ар'єва, яку по «5-му» крутили мінімум тричі,
програми харківських
«Тоніс-центру» та студії інформаційно-публіцистичних
програм «Проспект», ТРК «Тисмениця». Подекуди з них навіть не
вирізали рекламних роликів. Звісно, переглянувши десять-двадцять
робіт, не можна говорити про сучасний український документальний
кінематограф, але теоретично на фестиваль відбиралося
найкраще?..
Сумно пригадувати, якими виглядали ми на тлі фільмів інших
країн! А в програмі МКФ One World презентувалися щойно з прокату
фільми Джима Баттерворса ( «Потяг до Сеулу» про демократію в
Північній Кореї), німецько-білоруський проект Себастьяна Гейнцеля
( «89 мм» про демократію в Білорусі ), фільм данського режисера
Кристофера Гулбрадсена «Дорога до Європи», через який відбувся
скандал між Данським прем'єром та Президентом ЄС Фога Расмуссеном.
Фільм, який у всіх на слуху — «Убивці російських газет» англійця
Пола Дженкінса про те, як важко бути незалежним журналістом за
Путіна.
Програма МКФ Human richts in Film теж запропонувала
новинки, зняті переважно наприкінці минулого року. «Відданість та
опір» Марні Кравітца про боротьбу в Тибеті за «перемогу Будди»,
адже більш ніж 50 років тому Комуністична партія Китаю оголосила
війну тибетському буддизму. «Викрадення наречених у Киргизстані»
Петера Лома. «Справедливість у часи війни» Фабриціо Лазаретті.
«Втеча по Дунаю», фільм угорського режисера Петера Форгаса, який
на Міжнародному фестивалі документального кіно в Кракові й на
Угорському фестивалі кіно в Будапешті взяв призи за найкращий
документальний фільм. «Бар на станції Вікторія» Лешека Давіда —
дипломна робота відомої школи кіно в Лодзі показує, як квітуча
західна Європа залишається недосяжною для багатьох поляків —
навіть після того, як Польща стала членом ЄС.
Цілою обоймою вистрілила програма «Документальні фільми
російських студій». Це не тільки культовий «фільм про мат» Антона
Каттена й Павла Костомарова «Трансформатор». А й один із
найбільших російських призоїдів, фільм «Діалоги в електричці»
Сергія Литовця. Документальний доважок до «Партії» Едічки Лимонова
— «Так, смерть». Уже культова в Росії робота Павла Медведєва
«Весілля тиші». Фільм про глухих, без перекладу для тих, хто чує,
без музики, тексту й синхронів.
Білоруське документальне кіно представлене відомими
режисерами Юрієм Хащеватським та Віктором Дашуком. На Всесвітньому
кінофестивалі Human Rights Watch у Женеві Юрій Хащеватський здобув
гран-прі за фільм «Кавказькі полонені».
Міжнародний
фестиваль «Дні документального кіно про права людини»
залишив багато відкритих питань. Чи не найважливіше з них —
українське документальне кіно. Адже мета фестивалю — засобами
мистецтва привернути увагу до порушення прав людини. Але
«наскубані» звідусіль авторські програми та «сирі» сюжети, м'яко
кажучи, мистецтвом не назвеш. А ставити їх у програму, «щоб було»?
Образливо. Навіть не за себе, а за той кінематограф, який був в
Україні раніше.
